Вам потрібне тестове середовище вежур. Нічого складного. Просто віртуальна мережа, кілька віртуальних машин і обліковий запис зберігання. Отже, ви входите на портал, знаходите кнопку групи ресурсів і починаєте клікати. Один клік для створення групи, ще кілька для налаштування віртуальної мережі, потім проходите майстер створення віртуальної машини, обираєте регіон, розмір, образ, налаштовуєте диск і мережу. Це, мабуть, десь 50 кліків. Потім ви робите це знову для другої віртуальної машини, налаштовуєте обліковий запис зберігання та правила Брандмауера. І ось у чому річ. Кожен такий клік – це шанс припуститися помилки. Вибрали не той регіон, ваш додаток працює повільніше, ніж мав би. Вибрали не той розмір машини, ви переплачуєте з першого дня. Забули закрити порт і ви щойно відкрили своє середовище для інтернету, навіть не помітивши цього. Тепер помножте це на три середовища – розробка, тест, продуктив і раптом ви робите не 50 кліків, а 150. І десь у цьому процесі продуктивне середовище стає зовсім не схожим на середовище розробки. Якесь налаштування тут, галочка там, і ці дрібні розбіжності згодом створюють великі проблеми. А що, якби ви могли описати всю свою інфраструктуру Azure у файлі, замість того, щоб клікати по всіх цих екранах? Що, якби ви могли запустити цей файл один раз і щоразу отримувати той самий результат? Саме про це ми сьогодні й поговоримо. Наприкінці цього епізоду ви зрозумієте, що таке інфраструктура як код, чому команди Azure покладаються на неї та як почати її використовувати, навіть не будучи розробником. Скільки насправді коштує ручне налаштування? Давайте розглянемо типову інсталяцію в Azure. Вам потрібна група ресурсів, у ній віртуальна мережа з парою підмереж, потім дві віртуальні машини, одна для веб-сервера, інша для бази даних і обліковий запис зберігання для даних вашого додатка. На порталі це цілий вечір без перервних кліків. І ось проблема – кожен клік – це ризик помилитися. Можливо, ви обрали не той регіон, бо в списку за замовчуванням стоїть EastUS, а вам потрібен WestEurope. Можливо, ви обрали розмір віртуальної машини, який занадто дорогий для ваших потреб. Можливо, ви випадково залишили порт керування відкритим для інтернету. Такі помилки трапляються. Вони стаються тому, що портал дозволяє легко клацати швидко, але не дає змоги легко сповільнитися і перевірити свою роботу. А справжня ціна – це не лише час, витрачений на виправлення цих помилок. Це час, який ви витрачаєте на повторення одних і тих самих кліків для розробки, тестування проміжного середовища та продуктивного середовища. Тому що ось що стається. Ви створюєте середовище розробки в понеділок, це займає три години, і воно працює ідеально. У вівторок ви створюєте середовище тестування. Цього разу ви трохи швидші – два з половиною години, але забуваєте один параметр. Правило Брандмауера, яке було відкрите в розробці, закрито в тестуванні. Ваш застосунок поводиться інакше, і ви витрачаєте годину на його налагодження. До того часу, як у п'ятницю ви дійдете до продуктивного середовища, воно зовсім не буде схожим на середовище розробки. Інші розміри віртуальних машин, інші конфігурації сховища, кілька налаштувань, які ви змінили, бо хтось сказав – швиденько спробуй це. Це дрейф конфігурації, і це природний результат створення середовищ вручну. Справжня проблема в тому, що ви не можете перевірити клацання миші. Ви не можете скасувати клацання миші. Отже, що, якби ви могли описати все налаштування Azure у файлі замість того, щоб клацати по екранах. Один файл, який точно описує, як має виглядати ваше середовище. Запустіть його один раз, отримуйте той самий результат щоразу. Запустіть його знову, отримуйте той самий результат знову. Жодного дрейфу, жодних забутих налаштувань, жодних продуктивних середовищ, що зовсім не схожі на розробку. Інфраструктура як код – визначення одним реченням. Інфраструктура як код означає опис вашої інфраструктури у файлі, який Azure може прочитати та побудувати для вас. Ось і все. Одне речення. Ви пишете файл Azure, считує його, і ваше середовище з'являється. Подумайте про це як про офісну будівлю. Якби ви хотіли облаштувати новий офіс, ви могли б ходити і вказувати кожному працівнику, куди поставити кожен стіл і кожен стілець. Це ручний підхід. Це працює, але повільно, і кожен зрештою матиме трохи інше розташування. Або ви могли б дати їм креслення. Один аркуш паперу, на якому точно вказано, де все має стояти. Кожна кімната ідентична, тому що всі слідували одному плану. Ваш файл IAC – це і є таке креслення. Це єдине джерело істини для всього вашого середовища Azure. Все, що потрібно вашому середовищу, групи ресурсів, віртуальні мережі, віртуальні машини, облікові записи зберігання, правила брандмауера – все це в одному файлі. Але тут є важлива відмінність. IAC використовує так званий декларативний підхід. Це вишуканий спосіб сказати, що ви повідомляєте Azure, що ви хочете, а не як це будувати крок за кроком. Ви не кажете «Створіть групу ресурсів, потім віртуальну мережу всередині неї, а потім підмережу всередині неї». Ви кажете «Мені потрібна група ресурсів з віртуальною мережею, у якій є підмережа». Azure сама визначає порядок. Це відрізняється від скриптів, які системні адміністратори використовували роками. Скрипти є імперативними. Вони вказують системі, що саме робити крок за кроком. Зроби це, потім те, потім ще ось це, і якщо один крок не вдається, все ламається. А як? Це протилежність. Ви описуєте кінцевий стан, а система сама з'ясовує, як його досягти. Ось конкретний приклад. Замість того, щоб вводити 50 окремих команд CLI для створення віртуальної машини, ви пишете щось на кшталт «Мені потрібна віртуальна машина з 8 гігабайтів оперативної пам'яті, на якій працює Ubuntu 22.04, підключена до цієї віртуальної мережі з приєднаним обліковим записом зберігання». Це все. Один опис замість 100 команд. І це важливо для Azure саме тому, що портал робить початок роботи дуже простим. Ви можете запустити віртуальну машину за 10 хвилин кількома кліками. Але портал не масштабується. Коли вам потрібно 10 середовищ замість одного, портал стає тягарем. А як? Це спосіб вибратися з цієї пастки. Отже, звучить корисно чи не так? Але які інструменти Microsoft насправді надає для написання цих файлів шаблонів? Набір інструментів Azure, а як ARM, Bicep і слон у кімнаті. Отже, які інструменти Microsoft насправді дає вам для написання цих файлів шаблонів? Оригінальний інструмент називається шаблони ARM. ARM означає Azure Razos Manager, і ці шаблони існують з самого початку. Вони написані на JSON в форматі даних, що виглядає як конфігураційний файл з 2015 року. Багато фігурних дужок, багато квадратних дужок, багато відступів. Якщо ви хоч раз бачили JSON-файл, ви розумієте, про що я. Він функціональний, але його не дуже приємно читати. Шаблони ARM досі широко використовуються, особливо в корпоративних середовищах. Але якщо ви новачок, перегляд шаблону ARM вперше може бути лякаючим. Він занадто багатослівний. Його легко зламати. Одна пропущена кома, і все перестає працювати. Писати такий шаблон вручну – це болісно. Microsoft усвідомила цю проблему і створила Bicep. Bicep – це відповідь Microsoft на те, що шаблони ARM занадто складні. Це новіша мова, яка компілюється в шаблони ARM у фоновому режимі, але синтаксис у неї набагато чистіший. Це виглядає як справжній код. Ви пишете щось на кшталт Razos MyVM Microsoft. Compute Virtual Machines, а не сторінки вкладеного JSON. Він створений насамперед для людей. Тепер є ще один варіант, про який ви почуєте – Terraform. Terraform – це інструмент від компанії HashiCorp, який працює з Azure та іншими хмарами. Якщо вам потрібно керувати інфраструктурою в AWS, Google Cloud і Azure одночасно – Terraform – найкращий вибір. Він більш портативний, але ця портативність має свою ціну. Terraform додає рівень абстракції між вами та Azure. Вам потрібно вивчити власну мову Terraform HCL на додаток до розуміння самої Azure. Він потужний, але вносить додаткову складність. Тож, що обрати новачкові? Якщо ви працюєте лише з Azure, почніть з Bicep. Причина проста – власна інтеграція. Bicep створений Microsoft спеціально для Azure. У нього менше рухомих частин. Він має повну підтримку Microsoft. І оскільки він компілюється в шаблони ARM, ви ні до чого не прив'язані. Ви завжди зможете перейти на чисті шаблони ARM, якщо знадобиться. Bicep – це шлях найменшого опору для того, хто хоче почати. Ось як ці інструменти працюють на практиці. Ви пишете файл Bicep, ARM-шаблон чи будь-що інше. Потім ви запускаєте команду. Для Bicep ця команда – az-deployment-group-create. Azure считує ваш файл, порівнює його з наявним станом і створює те, чого не вистачає, або змінює те, що відрізняється. Вам не потрібно вказувати Azure, в якому порядку виконувати дії. Вона сама це визначає. І ось тут стає по-справжньому цікаво. Ви можете підключити це до CI-CD-конвейера безперервної інтеграції та розгортання. Це означає, що щоразу, коли ви надсилаєте зміни до репозиторію коду, Azure автоматично запускає ваш файл IAC і оновлює інфраструктуру. Жодних ручних кроків, ніяких входів у портал, просто зміни коду автоматично потрапляють у продакшні. Отже, у вас є файл, який описує вашу інфраструктуру. Ви можете запустити його і отримати стабільний результат. Ви навіть можете автоматизувати все це за допомогою конвейера. Але що це дає насправді? Ось де все стає по-справжньому потужним. Що контроль версій дає для вашого середовища Azure. Ось про що люди говорять недостатньо часто. Справжня суперсила IAC – це не сам формат шаблону. Це не протистояння Bicep проти ARM проти Terraform. Справжня суперсила – це контроль версій. Коли ви зберігаєте свої файли IAC у репозиторії, як от GitHub або Azure Repose, кожна зміна стає відстежуваною. Хто що змінив, коли і чому. Ви отримуєте повну історію кожної зміни у вашій інфраструктурі з першого дня. І це означає, що ви можете відкутитися назад. Якщо розгортання щось ламає, вам не потрібно гадати, що пішло не так. Вам не потрібно копірсатися в журналах аудиту порталу, сподіваючись знайти відповідь. Ви просто повертаєтеся до останньої робочої версії файлу IAC і розгортаєте знову. Проблема зникає. Це те, чого ви просто не зможете зробити кліками миші. Це також означає, що ваші середовища залишаються узгодженими. Розробка, тестування та робоче середовище базуються на одних і тих самих файлах. Несхожих файлах не файлах, що були однаковими, але з часом розійшлися. Тими самими файлами. Ви розгортаєте середовище розробки з основної гілки. Коли ви готові до тестування, ви розгортаєте ці ж файли в тестовій підписці. Коли ви готові до робочого середовища, ви знову розгортаєте ті самі файли. Кожне середовище ідентичне, бо всі вони побудовані за одним кресленням. Оскільки ці файли зберігаються в репозиторії, ви можете проводити перевірку коду для інфраструктури. Перш ніж хтось розгорне зміни, інший член команди має їх переглянути та схвалити. Це виявляє помилки ще до того, як вони потраплять у ваше середовище. Це той самий процес, який розробники застосовують до коду програм, застосований до вашого налаштування Azure. Ось приклад з реального життя. Хтось із вашої команди випадково відкриває обліковий запис зберігання для публічного доступу. Без IAC ви можете не помітити це, поки не прийде рахунок або хтось не повідомить, що ваші дані відкриті. З IAC ця зміна видима в репозиторії. Вона проходить через перевірку коду. Хтось помічає це і каже, гей, цей обліковий запис зберігання не має бути публічним. Зміна блокується ще до того, як потрапить у робоче середовище. А якщо вона якимось чином проскочить, ви можете відкутити її за лічені секунди. Ви навіть можете використовувати стратегії розгалуження. Хочете поекспериментувати з новою конфігурацією? Створіть окрему гілку, внесіть зміни, розгорніть у тестовому середовищі і перевірте, чи працює. Якщо працює, об'єднайте з основною гілкою. Якщо ні, видаліть гілку і спробуйте щось інше. Ваше робоче середовище залишається недоторканим, доки ви не переконаєтеся в безпеці змін. Узгодженість це чудово, але IAC також робить ваше налаштування Azure безпечнішим. І це важливо незалежно від того, чи керує всім одна людина, чи ціла команда. Безпека за задумом, а не випадково. Ось що дивує багатьох людей. Коли ви використовуєте IAC безпека, це не те, що ви додаєте згодом. Вона закладена в шаблон від самого початку. Замість того, щоб пам'ятати про вімкнення шифрування для кожного нового облікового запису зберігання, це вже є у вашому файлі. Замість того, щоб сподіватися на правильне налаштування бранд Мауера Кимус, правила зафіксовані і застосовуються щоразу. Ця концепція має назву «Політика як код». Ви кодуєте свої правила безпеки безпосередньо у конвейер розгортання. Тож щоразу, коли хтось намагається розгорнути обліковий запис зберігання, конвейер перевіряє вімкнення HTTPS, шифрування та блокування публічного доступу. Якщо шаблон не відповідає цим правилам, розгортання не відбувається. Небезпечна конфігурація ніколи не потрапляє у ваше середовище. Подумайте, що саме це замінює. Десятки ручних перевірок, хтось має не забути поставити правильну галочку, хтось інший має потім перевірити ці галочки. Все це відходить у минуле. Один безпечний шаблон, один набір політик і кожне розгортання автоматично відповідає вашим стандартам безпеки. Але тут починається найцікавіше – відновлення після аварії. Файл, що описує вашу інфраструктуру, може відтворити її будь-де. Якщо зловмисник зламає ваше середовище, вам не доведеться витрачати дні, з'ясовуючи, що вони змінили та як це виправити. Ви знищуєте його. Ви розгортаєте все заново зі свого файлу АЯК. Ваше чисте середовище повертається за лічені хвилини. Це неможливо, якщо ваша інфраструктура була побудована вручну. А оскільки все зберігається у системі контролю версій, ви маєте журнал аудиту. Кожна зміна вашої інфраструктури записується. Хто зробив, коли, чому. Це підтвердження відповідності вимогам без потреби заповнювати електронні таблиці. Для невеликих команд без окремого відділу безпеки це значне підсилення. Ви отримуєте методи безпеки корпоративного рівня без найму цілої команди фахівців з безпеки. Це звучить чудово на папері, але початок роботи може здаватися складним. Дозвольте запропонувати вам реалістичний шлях вперед. Як почати, нічого не зламавши? Правило перше – не починайте з продуктивного середовища. Я не можу наголосити на цьому достатньо сильно. АЯК – це потужно, але це також і щось нове. Ви припуститеся помилок. Робіть їх там, де це не має значення. Оберіть невелику частину свого середовища Azure, групу ресурсів з однією віртуальною машиною чи обліковим записом зберігання, щось просте, що вже працює і в чому ви впевнені. Ось у чому хитрість. Портал Azure може автоматично генерувати ERM-шаблони з ваших існуючих ресурсів. Ви переходите до своєї групи ресурсів, натискаєте «Експортувати шаблон» і Azure надає JSON-файл, що описує все в цій групі. Він не ідеальний. Експортований шаблон часто містить зайве, але це чудова відправна точка. Ви берете те, що побудували вручну, і перетворюєте це на код. Це підхід зворотного проєктування, і це найшвидший спосіб навчитися. Почніть із Bicep та безкоштовних інструментів Azure. Microsoft має розширення VS Code для Bicep, що надає підсвічування синтаксису, автодоповнення та візуальний попередній перегляд того, що ви створюєте. Ви можете побачити свою віртуальну мережу та підмережі у вигляді діаграми ще до того, як щось розгорнете. Це значно полегшує розуміння того, що насправді робить ваш код. Ви користовуйте окрему підписку для тестування. Більшість підписок Azure мають ліміти витрат і безкоштовні кредити. Створіть тестову підписку, розгорніть там свій IAC, ламайте все, виправляйте та навчайтеся. Коли будете впевнені, переходьте до неробочої підписки. Виробниче середовище в останню чергу. Ось частина, яка може вас здивувати. Вам не обов'язково бути інженером-програмістом, щоб робити це. Концепція громадянина-розробника цілком реальна. Bicep розроблено для людей, які керують інфраструктурою Azure, а не для професійних програмістів. Він зрозумілий для читання. У ньому менше зайвих формальностей, ніж у традиційних мовах програмування. Він зосереджений лише на Azure і ні на чому іншому. Якщо ви розумієте, що таке віртуальна машина, ви зможете навчитися описувати її в Bicep. Ваш перший практичний проєкт – автоматизуйте видалення та відновлення середовища розробки. Напишіть файл Bicep, який створює ваше робоче середовище, розгорніть його, використайте, потім видаліть і розгорніть знову. Зробіть це кілька разів, поки процес не стане рутинним. Ця вправа навчить вас про IAC більше, ніж будь-який підручник. Кілька порад для початківців. Робіть коміти раніше і частіше. Щоразу, коли ви налаштували частину шаблону, зберігайте її у своєму репозиторії. Це дає вам контрольні точки, до яких можна повернутися. І завжди запускайте команду попереднього перегляду перед розгортанням. У Bicep це what if. Вона показує точно, що зміниться, перш ніж відбудуться будь-які зміни. Жодних сюрпризів. Навіть за найкращих намірів є кілька пасток, у які потрапляють початківці. Дозвольте мені вберегти вас від нічних сесій налагодження. Три помилки, які будуть вас переслідувати і як їх уникнути. Помилка номер один. Класика – жорстке кодування секретів. Ви пооспішаєте. Вам потрібно, щоб шаблон запрацював, тому ви вставляєте пароль до бази даних прямо у файл. Це працює, ви рухаєтеся далі. І тепер ваш пароль лежить у вашому репозиторії IAC, доступний для будь-кого. Очевидно, якщо озернутися назад – так. Але це надзвичайно легко зробити, коли ви зосереджені на тому, щоб щось запрацювало. Рішення Azure Key Vault Як Bicep, так і шаблони ARM можуть отримувати секрети безпосередньо з Key Vault під час розгортання. Ваш файл каже отримати пароль із цього сховища замість того, щоб містити сам пароль. Секрет ніколи не потрапляє до вашого репозиторію. Ніколи не додавайте паролі, рядки підключення або АРІ ключі до ваших файлів інфраструктури як коду IAC. Завжди використовуйте Key Vault. Помилка номер два – ставитися до IAC як до одноразового скрипта. Ви пишете шаблон, розгортаєте його, він працює, і ви більше ніколи на нього не дивитесь. Через шість місяців щось ламається. Ви відкриваєте файл і гадки не маєте, що робить половина коду. Цей параметр під назвою перем один невідомо. Цей ресурс із загадковою назвою, жодної ідеї. Пишіть свія як так, ніби хтось інший підтримуватиме його через півроку, бо цим іншим швидше за все будете ви, і ви все забудете. Додавайте коментарі, використовуйте описові назви замість скорочень, тримайте файли невеликими та зосередженими на чомусь одному. Bicep-файл, що створює віртуальну мережу, має стосуватися лише віртуальних мереж, а не всього дата-центру. Помилка номер три – оминати пайплейн заради швидких виправлень. Портал завжди спокушає. Вам потрібно змінити лише один параметр. Це займе п'ять хвилин – відредагувати шаблон, зафіксувати зміни та розгорнути через пайплейн. Або можна просто зайти на портал, натиснути тричі та закінчити за 30 секунд. Ця швидка зміна створює дрейв конфігурації. Ваш код каже одне, а реальність – інше. Наступного разу, коли ви розгорнете шаблон, Azure спробує скасувати вашу ручну зміну, або, що гірше, не помітить різниці і ваше середовище поступово розсинхронізується, поки продакшний не почне поводитися інакше, ніж розробка. Дисципліна проста. Вносьте зміни в код. Розгортайте через пайплейн, навіть якщо це займе зайві п'ять хвилин. Ці п'ять хвилин заощадять вам години налагодження згодом. Додаткова порада – завжди запускайте команду попереднього перегляду перед застосуванням змін. У Bicep це команда WhatIf. Вона точно показує, що буде створено, змінено або видалено. Жодних сюрпризів. Ви бачите наслідки до того, як вони стануться. Це і я, як простою мовою. Без жаргону. Без маркетингової води. Лише практичний інструмент, який полегшує ваше життя в Azure. Одна річ, яку варто спробувати цього тижня. Отже, що ми розглянули. А як перетворює вашу інфраструктуру Azure на версійно контрольований, відтворюваний та безпечний план. Один файл, що описує все, розгортається однаково кожного разу. Ваше завдання на цей тиждень – експортуйте один існуючий ресурс Azure як шаблон ERM. Відкрийте його у VS Code. Подивіться, чи зможете ви зрозуміти, що він робить. Ця вправа навчить вас більшого, ніж будь-яке пояснення, яке я міг би дати. Далі в цій серії ми крок за кроком розберемо написання вашого першого файлу Bicep. Підписуйтесь на улюбленій подкаст-платформі та поділіться цим із колегою, який досі все клацає вручну на порталі.